Презентаційні матеріали культурологічних проектів

Презентація культурологічного позаурочного проекту «Спочатку було слово »

Мета: розвивати творче мислення, формувати культуру мовлення, спілкування,вміння і навики науково- дослідницької діяльності; поглибити знання про історію виникнення писемності; виховувати любов і повагу до української мови, культури,традицій.

Вчитель. 6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: "На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливості ролі української мови в консолідації суспільства постановляю: "Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця".Сьогодні, 9 листопада, - День української писемності і мови. Зі святом вас, шановні добродії, зі святом, шанувальники рідного слова.

Читці.

-Слово ,як собор,і в його святості палахкотять,як свічки,праведні душі поетів

-Слово-це храм душі,у якому літописець-народ вимальовував у вічних знаках свій дух,свою красу,своє ім я-Україна

-Слово омите дощем і осяяне сонцем.

-Слово вічне,як вічна під небесами земля.

-Слово пророче- світить Україні через морок віків

-Слово живе,бо зродилося з любові

-Слово сильне,бо зросло на вірі

-Слово віще,бо несе на крилах надію

-Слово чесне,бо освячене правдою

-Слухаймо це слово душею

-Бо воно їз пісні народу виспівалось..

Читець. Письмо -  найбільший винахід людства. Саме писемні знаки дали людям можливість зберігати й передавати знання. Тож звернемося до історії української писемності . Письмо не завжди було таким,яким ми звикли користуватися.Воно пройшло довгий шлях розвитку.

А було це ось як.....

Інсценізація(Учні в одязі індіанців).

Учень.Перші спроби письма відносяться приблизно до 50 віків до нашої ери.

У фільмах про індіанців часто бачимо картину,коли вожді двох племен спільно розкурюють люльку.Це означає,що вожді уклали перемиря,хоч словами сказано не було.Гілочка пальми-це також знак миру.Це був перший і дуже примітивний вид письма-предметне письмо.

Учень.На Україні теж збереглися залишки предметного письма.Це хліб і сіль на вишитому рушникові,звичай давати гарбуза,зав’язаний вузлик на кінчику хустки тощо.Щоб не носити з собою предмети.які мають певний зміст,люди вирішили замінити їх малюнками.Так на зміну предметному письму прийшло малюнкове,яке ще називають піктографією.

Учень.Коли малювали,наприклад,тварину догори ногами.то це означало.що вона вбита.

У повсякденному житті ми теж стикаємося із залишками піктографії.це знаки-правила дорожнього руху,молюнки на вивісках,ноти.

Оригінальним видом письма ,яке називалося кіпу, володіли інки.Це вузликове письмо. На паличку нав'язувалися різнокольорові шнурки ..Від кількості  вузлів залежав зміст висловлювання. На розшифрування шнуркового письма довелося чекати понад 100 років.

Учень.Схожим було письмо ірокезів. Так, черепашка, пофарбована в білий колір, означала щастя, мир;  чорна попереджувала про небезпеку,  червона знаменувала війну.

Ведучий.А якою була писемність у наших предків-словян?

Звучить церковна музика, дзвони.Сті,на якому згортки пергаменту,рукописи книг,каламар з пером,зразки текстів.написаних старослов’янською мовою,букви кирилиці і глаголиці,підсвічник зі свчкою.

Учень у костюмі ченця.Я,болгарський монах Храбр,у своєму сказанні”Про письмена”, дато вано му 10 століттям,стверджую,що словяни раніше не мали книг,а рисками і зарубками рахували і ворожили..Після того .як вони охрестились,чоловіколюбець Бог послав їм  святого Костянтина-філософа.що називався Кирилом .і Методія,брата його,які створили азбуки-кирилицю і глаголицю. Літери кирилиці квадратні,а глаголиця рябіє кружальцями.петельками.закрутинами.

Ведучий. Розрізняють кілька видів кириличного письма, поширеного в Київській Русі: устав, півустав, скоропис, в'язь. Устав - урочисте письмо, яким писали важливі офіційні документи, релігійні книги. Літери уставу великі, майже квадратні.(Остромирове Євангеліє) Півустав прийшов на зміну уставу.(Іпатіївський літопис).

Скоропис- рукописний шрифт.,який вже нагадував сучасне письмо..(Пересопницьке Євангіліє)

Український алфавіт-це видозмінена кирилиця.

Монахи сидять у келіях і пишуть перами книги.

Ведучий.З прийняттям християнства в Київській Русі храми та монастирі стали головними осередками розвитку освіти ,науки і мистецтва.Найбільшим культурним центром у той час стала Києво-Печерська лавра.Саме там відкривалися перші школи для дітей, бібліотеки, переписувалися,перекладалися книги,створювалися літописи.У Київській Русі книги  були дуже коштовними,буквально на вагу золота.Князь міг віддати за одну з них кілька сіл. Мати декілька книг означало володіти цілим багатством.

    Перші книги,писані від руки на пергаменті(спеціально обробленій шкірі теляти чи ягняти),-були церковнослужительські.Це Євангеліє і Псалтир.Найяскравішими оригіналь ними  літературними пам ятками  давнього українського письменства є:

 -“Остромирове Євангеліє”(1056-1057)

 -“Іпатіївський літопис”

  -Пересопницьке Євангеліє

  -літопис “Повість минулих літ”

 -“Слово про Закон і Благолать” Іларіона

-“Слово про похід Ігорів”

-“Повчання дітям”Володимира Мономаха

-“Галицько-Волинський літопис”

-“Літопис Руський”

-“Києво-Печерський патерик”

Нестор-літописець.Се повєсті времєнних лєт,откуда єсть пошла   Руская зємля,кто в К ієвіє нача пєрвєє  княжиті і откуда  Руская  зємля стала єсть. Я прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятилітнім юнаком і назавжди залишився тут, щоб згодом стати не тільки монахом- чорноризцем, а й батьком української історії.Я  був надзвичайно освіченою людиною, добре знав і давньоруські, й іноземні літописи, які читав в оригіналі.А також вів власний літопис”Повість минулих літ”.Це не просто пам ятка писемності,історії.Це високохудожня поетична книга.У ній я із захопленням оспівую книжну мудрість, їх авторів.

    -Книги -це“ріки, які наповнюють всесвіт мудрістю незмірної глибини”.

- “Якщо старанно пошукати в книгах мудрості,то знайдеш користь душі своїй”.
-    Книги подібні рікам.що тамують спрагу цілого світу,книги-джерела мудрості.

 -  Книги-бездонна глибинна.і ми ними в печалі втішаємося,і вони-узда для душі і тіла.

Ведучий.У ближніх печерах Київської лаври майже дев’ятсот літ тому знайдено прах похованого тут Нестора. Після дослідження його черепа скульптори створили ймовірний портрет. Високе чоло, аскетичне обличчя ченця, довге волосся, замислений погляд.

Пісня “Слово о полку Ігоревім”.

Ведучий.Зародившись десь на світанні спільного словянського життя.українська мова на рідній ,споконвічно українській землі витерпіла страшні лихоліття,тортури,пережила утиски,заборони окупаційних властей на землях,що перебували під владою Польщі та Російської імперії,сталінські репресії.

                                  Дати  скорботного календаря(на екрані),

1720 рік - російський цар Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.

1769 рік - видано розпорядження Російської церкви про вилучення в населення України українських букварів та українських текстів церковних книг.

1775 рік - зруйновано Запорозьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1862 рік - закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні діячі української культури.

1863 рік - указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.

1876 рік - указ російського царя Олександра II про заборону друкування нот і текстів українських пісень.

1884 рік - закрито всі українські театри.

1908 рік - уся культурна й освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности Российской империи».

1914 рік - російський цар Микола II ліквідовує українську пресу - газети і журнали.

1938 рік - сталінський уряд видає постанову про обов'язкове вивчення в усіх  навчальних закладах російської мови, чим підтинає коріння мові української.

1983 рік - видано постанову про посилення вивчення російської мови у школах і поділ для цього класів на групи, що привело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями.

1989 рік - видано постанову, яка закріплювала в Україні російську мову як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на другий план, що позначається ще й сьогодні.

Читець.Моя прекрасна українська мово,

Найкраща пісня в стоголоссі трав.

Кохане слово, наше рідне слово,

Яке колись Шевченко покохав.

Ти все знесла: насмішки і зневаги,

Бездушну гру ворожих лжелюдей,

Та сповнена любові і відваги

З-за ґрат летіла птахом до людей!

Ти наш вогонь на темнім полі битви,

Невинна кров, пролита в боротьбі,

тебе вкладаєм тихо до молитви

І за спасіння дякуєм тобі.

Ведучий.У 1798 році виходить друком “Енеїда”І Котляревського,від якої починає свою історію українськ4а літературна мова.Наступні письменники сприяли виробленю її норм. Серед цих митців  Є.Гребінка,Г.Квітка- Основ яненко,поети-романтики,і,звичайно,Тарас Шевченко,який став основоположником української літературної мови. Нашу українську мову донесли до нас чистою,свіжою,музичною,незаплямованою,справді щирословянською

Пантелеймон Куліш,Марко Вовчок,І ван Нечуй Левицький,Панас Мирний,Іван Карпенко-Карий,Іван Франко,Михайло Коцюбинський,Ольга Кобилянська,Леся Українка,Василь Стефаник, Микола Вороний,Олександр Олесь,Павло Тичина,Максим Рильський,Володимир Сосюра,Богдан-Ігор Антонич,Володимир Винниченко,Микола Хвильовий,Юрій Яновський, Валер ян Підмогильний,Остап Вишня,Микола Куліш.Олександр Довженко,Андрій Малишко, Василь Симоненко,Василь Стус,Іван Драч,Євген Маланюк,Ліна Костенко,Олесь Гончар, Григір Тютюнник,Іван Багряний...

Ведучий.Зверніть увагу на багатющі можливості нашої мови. Ми будемо читати текст, кожне слово якого починається з літери "Б".

"Біля білої берези блукав білий бородань. Борода, брови були білі. Брав бородань бандуру, бурмотів, бубнів. Бандура болісно бриніла".

"Багато бачив бандурист бід батьків, братів босих, багато брехні, безчестя, безкультур’я, братовбивства... Боротися! Безстрашно, безперервно боротися. Благати благословення   Божого".

 Боже! Бачиш – боса Батьківщина! Бо брат бив брата, батько – батька. Боже! Біль безжалісний! Боже, буде багата будуччина Батьківщини? Буде!".

Людині визначено Богом місце народження, країна, небо ; вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти саму себе., бо чуже ніколи не буває кращим. І куди б ти не пішов – твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою.

Читець.Українська мова промениста,
Доступна й лагідна, весела і дзвінка.
Багата, як земля, джерельно - чиста,
І тепла, наче мамина рука.
Вона дзвенить у срібному джерельці,
У дивних квітах, у дзвінкій росі.
Вона живе й співа в моєму серці,
ЇЇ ми дуже любимо усі.
Читець.Моя чарівна мова промениста,
Вона у пісні й казочці звучить.
Найкраща в світі рідна і барвиста,
А як без неї на Землі прожить?
 До гарного слова нам треба звикати,
Щоб мова була як дзвінке джерело.
Подумай сім раз, перед тим як сказати,
Щоб слово твоє людям радість несло,
Щоб чарами ніжними слово дзвеніло,
Напоєне ласкою завжди було.

Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень, повернути нашій мові справжню народну красу - це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це обов'язок кожного перед  Україною.

Гумореска  Павла Глазового  (зі збірки  “Байкографія”)

Читець.Поезія»Найкраща мова»

У природі має місце
Мішанина всяка.
Подружились на подвір’ї
Кіт і злий собака.
Кіт хвалився-вихвалявся:
-Більш не буду нявкать.
Щоб довір’я заслужити,
Буду тільки гавкать.
А коти і кошенята
Занявчали хором:
Рідну мову забувати?
Як тобі не сором?
Це почувши, розлютився,
Розізлився псище
І загнав котяче плем’я на брудне горище:
-Ах, ви ж – кляті паразити!
Я вас наскрізь бачу!
Вам собача не годиться?
Вам давай котячу?
Тож, давайте поміркуєм,
В кого мова краща.
Чи не в того, хто страшніший,
В кого більша паща?

Гумореска І.Ліщини «Закультурена».

                    Закультурилася жінка до самого краю:

                   Хто вона і як говорить, вже й сама не знає:

                   По-російськи чи вкраїнськи – розібрати трудно,

                   Тому й слухать її мову, слово честі, нудно.

                   Вже вона не розуміє, тільки «понімає»,

                   Уже й прати не уміє, а лише «стірає».

                   Вже у неї не дитина, а чудний «рібйонок»,

                   Вже їй діти допікають до самих «пічонок».

                   Вже вона «білльо» купує, але не білизну,

                   Вже й життя нема у неї – є «красива жизня».

                   Не дивуйтесь, добрі люди, з такої натури:

                   Це ж вона, нещасна, робить заради культури,

                   Їй здається рідне слово пошани не гідним,

                   І тому гордує жінка своїм словом рідним.

                   Їй здається, культурнішим слово руське буде,

                   А не бачить, що із неї глузують всі люди.

                   Бо вона тепер не «руська», ані українка,

                   А лиш просто безтолкова, нерозумна жінка,

                   Що себе не поважає, ні свого народу

                   І собі приносить сором, і своєму роду.

Ведучий.Кожна людина, яка поважає себе, країну, мову, не буде калічити своєї мови, бо вихована людина говорить грамотно і красиво, навіть про найбуденніші речі, бо мова не ділиться на святкову й буденну.

Читець. Як хочеш, друже, шану всюди мати,
Навчися рідну мову шанувати.
Вона - твоє обличчя, твоя доля.
На це була свята Господня воля.
Ще в давнину признав її весь світ,
Та скніла у неволі тьму століть.
Тепер вона розкута і підмоги
Від нас чекає, щоб звестись на ноги.

Читець.У світі дитині не можна без слова,
Без ласки, любові і без доброти.
Не можна прожити дитині без мови
І без спілкування не можна зрости.
Щоб в світі людиною справжньою встати,
Дитині потрібні турбота й тепло.

 Їй треба щодня між людьми виростати,
Щоб все у дитини чудово було.
Якщо ж виростає дитина з вовками,
То так, як і вовк, себе буде вести.
Ніколи не стане вона поміж нами,
Ніколи людиною їй не зрости.

Читці.  Етикет   представника нації та громадянина держави.Обов язки кожного українця:

-захищати рідну мову,як свій народ,його гідність,його право на існування

-удосконалювати повсякчас володіння рідною мовою

-розмовляти рідною мовою скрізь,де її розуміють,і з усіма,хто її розуміє

-не поступатися своїми мовними правами заради вигоди,привілеїв,лукавої похвали

-любити рідну мову,як свою матір—не за певні її принади,а за те,що вона рідна

-сім я-це частьина нації,тому в родині слід розмовляти мовою своєї нації

-прищеплювати своїм дітям ставлення до рідної мови як до святині

-мати у домашній бібліотеці книги,газети,журнали,рідною мовою

-ніколи не бути байдужим до тих,хто виявляє зневагу до вашої рідної мови.

Читець.Вірш Олеся Лупія «Говоріть».

Говоріть, як колись вас навчала матуся,

Говоріть, як навчав у дитинстві татусь,

Легко так, вільно так, щоб слова були в русі,

Не тримайте слова, віддавайте комусь.

Як воліла б відкритися ваша душа,

Може, хочеться їй у словах політати,

Привітати когось, або дать відкоша.

Слів у мові мільйон, вибирайте найкращі,

Кожне з них, лиш торкни, як струна, виграва,

Зрозумілі, вагомі, й усі вони наші –

Мелодійні, дзвінкі, українські слова.

Обминайте чужинні слова кострубаті,

Що до нашої мови зухвало повзуть.

Говоріть, почувайтеся, наче на святі,

І натхненні слова радість вам принесуть.

Говоріть про любов і про віру у щастя,

Уникайте мовчання, нудьги і ниття,

Говоріть, хай в розмові слова веселяться,

Говоріть і продовжуйте мові життя.

   Пісня. Всі виходять на сцену.

Презентація культурологічного позаурочного проекту 

«Наш славний Нечуй» (до 170-річчя І.Нечуя-Левицького).

Мета: розвивати творче мислення; формувати культуру мовлення, спілкування, вміння і навики науково- дослідницької діяльності;поглибити знання про життєвий і творчий шлях І.Нечуя-Левицького;виховувати любов і повагу до української мови, культури,традицій.

   

Сятково прибраний зал. На сцені – портрет І.Нечуя-Левицького,ілюстрації до його творів.

   Читець. Стрімчасті  скелі  стережуть  Стеблів.

Зваблива  Рось  хлюпочеться  в  любові.

Тут  він  окрасу  віднайшов  у  слові,

Коли  творив  і  в  творчості  хмелів.

   Учитель.Ці  слова  написав  поет  з  української  діаспори  Микола  Щербак  і  присвятив  їх  відомому  українському  письменнику  І.Нечую-Левицькому. 

Мав  рацію  І.Франко ,коли  стверджував , що  “Нечуй  належить  до  тих  щасливих  талантів , що  швидко  здобувають  собі  видне  місце  в  літературі  і  довго  в нім  залишаються”.

Сьогоднішній  літературний  вечір -    данина  пам яті  великому  майстру  слова,  від  дня  народження  якого  в  листопаді  минає  170 років.

   Пісня”Тихо над річкою”.

   Читець.Надросянське  селище  Стеблів  . Там ,де “річка  Рось  повертає  на  схід  сонця , вдарившись  об  високу  ,рівну , як  стіна  скелю”, на  горі  стояла  хата  Семена  Степановича Левицького, у  якій  25  листопада  1838 року  народився  майбутній  письменник.

Над  Стеблевом  пролітали  журавлі,

Десь  розтанули  в  глибоку  просинь.

В  дім  Левицьких  завітала  осінь

Й  принесла  синочка  на  крилі.

Сивий  верес  доцвітав  над  ганком,

Пахло  тістом  у  щасливій  хаті,

І  купали  хлопчика  Іванка

У  любистку , чебреці і м яті.

   Читець.“ Я ,-   писав  він  пізніше , -  брат  та  сестра  малими  спали  в  кухні  на  полу  рядом  з  своєю  нянькою  , бабою  Мотрею... В  кухні  дівчата  співали  за  роботою, і  я  навчився  всіх  пісень, які  тільки  вони  співали.”Українську  народну  пісню  не  раз  чув  Іван  і  з  уст  матері  Ганни  Лук Янівни  Трезвинської ,  жінки  веселої  і  співучої, на  руках  якої  було  все  господарство  надворі  і  в  полі .Баба  Мотря  розповідала  дітям  казки  , яких  знала  силу-силенну.

Рядились  весни  ніжними  квітками ,

 Пили  росу , немов  дитячі  сльози,

Та  на  Іванкову  красиву  маму

Уже  чигала  смерть  на  півдорозі.

І  Рось  металась , билась  скелі  в  ноги,

Ревучий  вітер  човен  плином  гнав.

І  ще  одно  життя  полинуло  в  дорогу...

На  скелі  той  журавлик  босоногий

За  матір ю  невтішно  горював.

   Читець.Батько  письменника  Семен  Левицький  , сільський  священик  , був  людиною  прогресивною  , цікавився  історією,  збирав  зразки  фольклору  . Щоб  дати  освіту  селянським  дітям , він  відкрив  для  них  школу  з  українською  мовою  навчання.  Та  місцевий  шляхтич  звелів  ту  школу  закрити: “Як  ви  вивчите  мужиків  читати, то  підете  ви , піду  й  я  на  поле  робити...”

Батько  навчив  Івана  читати  й  писати  , материн  брат  за  два  роки  підготував  його  до  навчання  в  Богуславській  бурсі, куди  він  потрапив  восьмирічним  хлопчиком  і  з  якої  виніс  невеселі  спогади.  Інспектор  Страхов  шмагав  бурсаків  різками.  “Він  в  суботу  після  уроків  викликав  провинників  в  широкий  коридор  , ставив  їх  рядком , брав  лозу  в  цензора   і  бив  по  долонях  мучеників  не  тонким  кінцем  лози , а  товстим ,щоб  було  дошкульніше...Менші  школярі  кричали  на  все  горло  .Усей  довгий  рядок заливався  слізьми.  Решта  мучеників  по  одчинених  класах  слухала  ті  крики.”       Так  згадував  пізніше  письменник.

   Читець.Та  час  не  жде  .Дитинство  відстулилось.

Вже  юність  радо  ладила  вітрила,

До  бурси  батько  сина  споряджав

В  сусіднє  місто  вчитись  , в  Богуслав.

І  біль  ,і  жах  у  бурсі  він  терпів,

Пекучі  різки  від  святих  отців .

Отам  , де  світяться  ікони  по  кутках,

Де  вічна  дума  в  Богоматері  в  очах.

Учився  добре ,бо  любив  науки,

Все  зніс:образи , докір ,муки.

На  щастя , у  бурсі  були  й  добрі  педагоги: Черняк ,Креховський, Лихнякевич. Саме  на  уроках  співів  зародилася  у  Нечуя-Левицького  любов  до  музики. Навчався  майбутній  письменник  добре.

   Читець.Серце  хлопця  спочивало ,коли  опинявся  серед  чарівної  природи  Надросся . “Рось  тихо  плине  зеленою  водою між  високими  кам яними  стінами, котрі  ще  трохи  подекуди  аж  понахилялись , неначе  заглядають  в  воду, дивлячись  на  свій  зелений  одлиск , то  сірий , то  червоний , то  ясно-зелений  од  зеленого, як  оксамит , м якого  моху , котрим  вкриті  кам яні  стіни, неначе  дорогими  килимами...Розлилась  Рось  рукавами  й  рукавцями  поміж  зеленими  острівцями  , розсипалась  по  камінні  , переливаючи  білу  хвилю  з  каменя  на  камінь, то  вигинаючи  воду  неначе  шию  лебедину , то  розбиваючи  її  білими  краплями  в  білій  , легкій , як  пух  ,піні.”

   Змалюванню  рідних  краєвидів  письменник  присвятив  чимало  сторінок  своїх  творів.

   Чотирнадцятирічним  хлопцем  приїхав  Іван  Семенович  до  Києва  , щоб  продовжити  освіту  в  духовній  семінарії . Місто  вразило  його  не  стільки  дивами, про  які  наслухався  від  сільських  жіночок-прочанок ,скільки  своєю  величчю, красою  могутнього Дніпра.

Мешкав  разом  з  трьома  братами  на  Подолі.  На  власні  заощадження  купував  книжки  світські :Сервантеса , Шатобріана , Данте, Вальтера  Скотта. Та  найбільше  зачитувався  “Кобзарем  “  Шевченка.

На  останньому  курсі  семінарії  Нечуй-Левицький  тяжко  перехворів  , закінчив  її  геть  знесиленим  , рік  пробув  у  батька  , а  рік  учителював  у  Богуславському  духовному  училищі. Самостійно  вивчив  німецьку  мову.

   Читець.Вже  другу  висоту  в  науці  брав :

До  семінарії  у  Київ  поспішав  .

Найкращі  друзі:книги, книги, книги...

І  танули  свічки , як-от  весною  крига  .

Учивсь  семінарист, народжувавсь  творець..

Уже  й  звання  магістра  богослов я

Здобув  Іван. І  раптом  навпростець

Полинув  до  людських  сердець

Через  густі, колючі  терни

(він  не  шукав  легких  доріг  ніколи),

пішов  трудитись  у  народні  школи.

   Читець.Іван  Левицький  стає  студентом  Київської  духовної  академії , після  закінчення  якої  порушує  родинну  традицію      рішуче  відмовляється  від  духовної  кар єри  і  стає  викладачем  в  гімназіях   Каліша, Кишинева, Полтавській  духовній  семінарії. Саме  ці  роки  стали  періодом  найвищого  творчого  піднесення.  Свої  твори  письменник  підписує  псевдонімом  Нечуй.  Великої  популярності  в  народі  набули  його  твори  про  селянське  життя     “Микола  Джеря”  Бурлачка  “, “Дві  московки”, “Кайдашева  сім я”;      твори  про  життя  інтелігенції    “Хмари”, “Над  Чорним  морем”  ;   твори  на  історичні  теми    “Князь  Єремія  Вишневецький”, “Гетьман  Іван  Виговський”.  За  50  років  творчої  діяльності  Нечуй-Левицький  написав  понад  50-ти  творів.

В  повістях  карбує  думи-квіти,

Вони  все  в ються, як  в  таночку  діти,

Народжуються  часто  з  болю  та  журби ,

А  то      з  любові  до  краси  природи.

Або  ж  приходили  герої  із  народу,

Одні  вогнем  бунтарським  зайнялись,

В  яких  згоріли  долі , як  сльоза,

А  інші  щирим  сміхом  піднялись

У  тихі  надросянські  небеса.

   Читець.Останні  роки  життя  письменник  мешкав  в  однокімнатній  квартирі  в  центрі  міста  Києва.тяжко  захворівши, Левицький  потрапляє  у  лікарню  , а  звідти    в  будинок  для  пристарілих  , де  2  квітня  1918 року  перестало  битися  його  серце.  Похований  Іван  Нечуй-Левицький  на  Байковому  кладовищі  в  Києві.                          

   Зараз  ми  пропонуємо  вам  переглянути  інсценізовані  уривки  з  повістей  І.Нечуя-левицького  “Баба  Параска  і  баба  Палажка” і  “Кайдашева  сім я”.

    І.Нечуй-Левицький  дуже  добре  знав  побут  українського  селянства , його  звичаї, працелюбність, любов  до  гумору, та  проте  не  хотів  він  обминати  і  темних  сторін  його  буття  та  психології: побутові  сварки, відсутність  прагнення  розуміти  одне  одного, вічні  проблеми  батьків  і  дітей, свекрух  і  невісток. Письменник  з  ними  бореться  дотепним  і  гострим  словом, а  нас  вчить  бути  добрішими ,благороднішими. , бути  людьми  світлої  душі.

    Читець.Зараз  просять  вислухати  їх  дві  добрі  знайомі  письменника  ,тільки  поставити  їх  поруч  не  ризикнув  і  сам  Іван  Семенович, тож  і  ми  послухаємо  їх  по  черзі.

    Жартівлива  пісня.

    Інсценізація твору.

    На  сцену  виходить  баба  Параска.

    Ой,люди  добрі! Що  мені  на  світі  божому  робити!?

Не  можна  за  лихими  сусідами  на  селі  вдержатись. Хоч  зараз  спродуйся  ,пакуйся  та  й  вибирайся  на  кубанські  степи!але  ніхто  мені  так  не  допік  до  живих  печінок  ,як  та  капосна  баба  Палажка  Солов їха. Так  її  уже  обминаю  ,обходжу  десятою  вулицею  ; отже  ж  зачепить.!

Раз  мій  рябий  підсвинок  уліз  у  Соловейків  город, а  мене  тоді  , як  на  біду, не  було  дома.Приходжу  я  додому  ,  дивлюсь  ,а  мій  підсвинок  висить  на  тину  ,прив язаний  за  задні  ноги, та  ратицями  дереться  об  хворост. Я      до   нього  , а  Солов їха  вже  вибігла  з  хати  на  поріг.  Як  роззявить  рота  ,як  покаже  залізні  зуби!

І  сяка-така, бодай  твоє  порося  вовки  з їли, і  бодай  ти  вечора  не  діждала,як  твій  підсвинок  поїв  мою  цибулю.

    А  бий  тебе  сила  божа! Ще  не  чула,відколи  живу  на  світі,щоб  свині  цибулю  їли!глянула  я  на  свій  город  , а  моєї  цибулі    коли  б  тобі  стебло: чисто  все  вирвала  Солов їха...я  кинулась  до  неї  ,а  вона  стоїть  на  порозі  та  сичить,як  та  гадюка:”Не  підстулай,бо  голову  провалю  кочергою  ,та  й  на  Сибір  піду:і  я  пропаду  ,але  й  ти  пропадеш!..”

   Не  можна  мені  з  Солов їхою  на  однім  кутку  жити!  Оце  піду, нападу  на  свого  Омелька      нехай  продає  воли,землю  й  хату  , бо  далі  не  видержу....

   Баба  Параска  виходить, на  сцені  баба  Палажка.

   Баба  Палажка.  Люди  добрі, що  мені  на  світі  божому  робить! Не  можна  мені  через  бабу  Параску...на  світі  жити:набріхує  на  мене ,судить  мене  по  селі  і  по  хуторах , як  скажена  собака  бігає  по  дворах, по  хатах  та  вигадує  на  мене  таке  ,що  й  купи  не  держиться .я  сяка-така , і  носата  ,і  губата ,і  горлата  ,і  задрипана,і  лиса  ,ще  й  до  того  відьма! Я  собі  молюся  Богу ,а  Параска  бреше  по  селі ,що  я  роблю  чари.прийду  до  криниці, стану  навколішки, та й кладу  поклони  на  чотири  вугли.а  Параска  плеще  громаді,що  я  буцімто  відьма  ,кругом  криниці  лазила  навколішки,ще й  била  лобом  поклони  в  колючки.

    Як  вийду  з  церкви  ,вдарю  перед  порогом  поклона  та  й  двері  поцілую ,а  вийду  на  цвинтар ,то  й  стіну  проти  престола  поцілую.а  Параска  усе  бреше ,що  я  відьма,бо  замки  в  церкві  цілую!оббрехала  мене  на  все  село,а  тепер  сусіди  поробили  нові  двері  в  хлівах  ,ще  й  замками  ззамикають  на  ніч  корови.отакий  сором  на  старість...

   Не  можна  мені  через  Параску  довше  на  світі  жити...благословіть  мені  наглою  смертю  померти!

   Оповідач. Сваряться  баба  Параска  і  баба  Палажка  ,ніколи  не  буває  миру  і  в  сім ї  Омелька  Кайдаша, глави  роду  в  повісті  “Кайдашева  сім я”.Чим  живуть ,про  що  мріють  герої?

   Недалеко  від  Богуслава  ,коло  Росі, у  довгому  покрученому  яру  розкинулось  село  Семигори.Під  однією  горою ,коло  зеленої  левади  ,в  глибокій  западині  стояла  чимала  хата  Омелька  Кайдаша.Хата  потонула  в  старому  садку. Старі  черешні  росли  скрізь по  дворі  й  кидали  од  себе  густу  тінь.Вся  Кайдашева  садиба  ніби  дихала  холодком...

    Інсценізація твору.

    Оповідач.Старі  Кайдаш  і  Кайдашиха, їхні  сини:суворий  Карпо і  веселий  ,жвавий  Лаврін(герої  виходять    вперед  і  кланяються).

   Лаврін.  Карпе! А  кого  ти  будеш  оце  сватать?Адже  ж  оце  перед  Семеном тебе  батько,мабуть,оженить.

   Карпо (знехотя) .  Посватаю, коли  трапиться.

  Лаврін.  Сватай,Карпе,Палажку.Кращої  од  Палажки  нема  на  всі  Семигори.

   Карпо.  То  сватай,коли  тобі  треба.

  Лаврін.   Якби  на  мене ,то  я  б  сватав  Палажку. В  Палажки  брови,як  шнурочки,моргне,ніби  вогнем  сипне. Одна  брова  варта  вола, другій  брові  й  ціни  нема. А  що  вже  гарна!? Як  намальована.!

   Карпо. Коли  в  Палажки  очі  витрішкуваті, як  у  жаби,а  стан  кривий  ,як  у  баби.

  Лаврін.  То  сватай  Хіврю.  Хівря  доладна  ,як  писанка.

   Карпо.  І  вже  доладна!  Ходить  так  легенько,наче  в  ступі  горох  товче,а  як  говорить,то  носом  свистить.

   Лаврін.  То  сватай  Вівдю.  Чим  же  Вівдя  негарна?Говорить  тонісінько ,як  сопілка  грає, а  тиха  , як  ягниця.

   Карпо.  Тиха  ,як  телиця. Я  люблю, щоб  дівчина  була  трохи  бриклива,щоб  мала  серце  з  перцем.

   Лаврін.  То  бери  Химку!Та  як  брикне,то  перекинешся.

   Карпо.  Коли  в  Химки  очі,як  в  сови,а  своїм  кирпатим  носом вона  чує, як  у  небі  млинці  печуть.  А  як  ходить,неначе  решетом  горох  точить,такі  викрутаси  виробляє.

   Кайдаш.  А  чого  це  ви  поставали  та  руки  позгортали,та  ще  й  верзете  бог  зна  що? Чи  то  можна  в  таку  п ятницю  паскудить  язики?Ви  знаєте, що  хто  сьогодні  постить  цілий  день  ,той  ніколи  не  потопатиме  у  воді  іне  вмре  наглою  смертю.

   Карпо.  В  Семигорах  нема  де  і  втопиться ,бо  в  ставках  старій  жабі  по  коліна.

   Кайдаш.  Говори,дурню! Нема  де втопиться,.як  Бог  дасть ,то  і  в  калюжі  втопишся.

(Сплюнув  і  пішов до  роботи)

   Лаврін.  Карпе,скажи-бо,кого  ти  будеш  сватать?

   Карпо. Ат,одчепись  од  мене.

  Лаврін.  Коли  я  буду  вибирать  собі  дівчину,то  візьму  гарну , .як  квіточка,червону  ,як  калина  в  лузі  ,а  тиху,як  тихе  літо.

   Карпо.  Мені  аби  була  проворна  та  робоча, та  щоб  була  трохи  куслива,як  мухи  в  Спасівку.

   Лаврін.  То  бери  Мотрю  , Довбишеву  старшу  дочку.Мотря  і  гарна ,і  трохи  бриклива,і  в  неї  серце  з  перцем.

   Оповідач.   Лаврінові  слова  запали  Карпові  в  душу.Мотря  не  виходила   в  нього  з  думки.

    Однієї  неділі  ,вийшовши  з  церкви, Кайдаш  забрав  у  пана  свої   зароблені  гроші  і  пішов  додому.  Але  при  самій  дорозі  стояв  шинок. Кайдаш  зайшов  перекусити  і  випити  чарчину  горілки.

   Вже  сонце  зайшло,а  Кайдаш  усе  пив  у  шинку ,доки  не  пропив  половини  грошей, і  вже  п яний  потягся  додому.

   Кайдаш  (п яний) .Жінко,одчиняй!(почав  стукати  кулаком  в  двері).

   Маруся.  А  де  ти  ,волоцюго,  волочився  до  цього  часу?не  одчиню!ночуй  надворі, коли  пропив  гроші.про  мене  ,лягай  там  під  тином.

   Кайдаш.  Одчини,бо  вікна  поб ю!(кричить  і  копає  в  двері).

   Лаврін  встає  із-за  столу  і  відчиняє  двері.

    Кайдаш   замість  дверей  налапав  драбину  ,звалив  її, натрапив  на  діжку  з  водою.

     Жінко,де  ти  у  вражого  сина  діла  двері? (думає) Чи  це  я  вліз  у  ставок? Покарала  мене  свята  п ятінка! Прийдеться  пропадати.

    Маруся.  Хіба  ти  не  бачиш  .що  ти  у  сінях?

    Кайдаш. А  може, я  згубив  очі  на  греблі?Нічогісінько  не  бачу!їй  богу  , нічогісінько!  А   може  ,кум  повидирав  мені  баньки  з  лоба? Оце  лиха  моя  годинонька! Як  же  це  я прийду  додому  без  очей?

(Махнув  рукою  і  зачепив  горщик,перекинув  його)

    Яка  це  іродова  душа  кидається  горщиками?Марусю! Та  не  кидайся-бо! Присягаюсь, що  вже  більше  не  буду.

    Маруся  схопилася  з  лави  і  запалила  каганець.

    Кайдаш. О!Кум  повернув  мені  очі.Постривай  же,лисий  дідьку,я  тобі  завтра  оддячу!

   Маруся. Побила  мене  лиха  година  та  нещаслива! З  чим  ти  завтра  поїдеш  на  ярмарок? Та  треба  дечого  накупить  к  весіллю.  Адже  ж  думаєш  жинити  сина.

(Погасила  каганець,всі  полягали  спати).

   Оповідач.  Пройшов  час...Сини  поженилися.  Карпо  взяв  собі  горду , з  перцем  Мотрю,  а  Лаврін     тиху  і  мрійливу Мелашку. Однак    в  родині  Кайданів   ніколи  не  було  миру,   ,злагоди, спокою. 

Заглянемо  до  них  на  подвір я.  Здається,там  знову  збирається  гроза.

   Оповідач  (урочисто,але  з  іронією).  То  не  чорна  хмара  з  синього  моря  наступала (пауза).  То  наступала  Мотря  з  карпом  з-за  своєї  хати  до  тину!

   (Зліва  з являється  Мотря,Карпо  і  Василько)

І  не  сиза  хмара  над  дібровою  вставала, то  наближалася  до  тину  стара  видроока  Кайдашиха  , а  за  нею  вибігла  з  хати  Мелашка  з  Лавріном, а  за  ними  повибігали  діти.

  (  Справа  виходить  Кайдашиха,Мелашка, Лаврін  і  Петрик)

Дві  сім ї  ,як  дві  чорні  хмари, наближалися  одна  до  другої, сумно  і  понуро...

   Мотря.  Нащо  ви  одв язали  нашого  коня  та  заперли  в  свій  хлів? (з  криком). Не  святі  ж  прийшли  з  неба  та  одв язали  його!

   Маруся.  Одчепись ,сатано,хто  його  одв язував!то  твої  діти  їздили  по  двору  та  й  пустили   його!

   Дитина Мотрі.   То, мамо, баба  одв язали  коня  та  пустили  по  двору!

   Дитина  Мелашки.  Ні,не  баба! То  Василь  одв язав  та  їздив,доки  не пустив  його, а  кінь  як  задер  задні  ноги  та  плиг  у  наш  город!

   Маруся.  Он  глянь  на  тин!  Це  твій  кінь  звалив.  Заплати  три  карбованці  та  оддай  нашого  кабана,  тоді  візьмеш  свого  коня

   Мотря.  Як  то? За  свого  гнилого  кабана  та  ви  взяли  нашого  коня!?

   Мелашка  (з-за  бабиних  плечей). То  ваш  кінь  гнилий  та  червивий, а  не наш  кабан!

   Мотря.  Ще  й  та  обзивається, мовчала  б  уже  і  не  гавкала!

   Мелашка.  Принеси  лишень  три  карбованці , а  ні  ,то  піду  в  волость  тебе  позивати.

   Мотря. Ще  й  вона  піде  в  волость! Утри  спочатку  кривого  носа  ,та  тоді  підеш  у  волость!

Маруся. Не  лайся,бо  я  тобі  в  очі  плюну!

   Мотря.  Ах  ви,  задрипані  Балаші! Ви  з  того  виводку  з  чортячими  хвостами!

   Маруся.  Та  ви  ,іродові  Довбиші!

   Мотря. Та  ви  каторжні  Балаші,що  старців  по  ярмарках водять!

   Мелашка.  Брешеш,брешеш,як  стара  собака! Та  й  брехати  добре  не  вмієш  !у  тебе  й  до  того  розуму  нема!

   Мотря  (взявшись  за  кілок  з  тину).В тебе  вже  розуму, як  у  дірявому  горшку,стільки,як  у  твоєї  свекрухи!

   Маруся (кинулася  до  тину  так, щоб  Мотря  одступила). Що  я  тобі  винна, що  ти  мені  потріпуєш?

   Карпо.  Оддайте  мені  коня!  Бо  як  не  оддасте , то  сам  візьму.!

   Лаврін.  Ба  не  візьмеш!  Оддай  перше  кабана  та  ще  й  доплати!

   Карпо.  А  за  що  я  буду  тобі  платити?твої  свині  скакають  у  мій  город, а  моя  коняка  вскочила  у твій! Оддай  коня, бо  піду  з  дрюком  одпирати  хлів.

   Лаврін.  Ба  не  оддам! Про  мене  йди  в  волость  позивати.

Карпо(кинувшись  до  тину, вхопив  матір за  плечі  і  затрусив).Нате,їжте  мене, або  я  вас  з їм!

    Мотря. По  спині  лупи  її! Виколи  дрючком  їй  друге  око!

    Маруся.  Ґвалт! Рятуйте!

   (Лаврін  з  Мелашкою  кинулись  до  Карпа  обороняти  матір. Зчинився  галас, крик) .

     Ведучі.

Живіть дружно,в злагоді,добрі,вмійте прощати один одному.Нехай негаразди і чвари оминають ваш дім.

Де злагода в сімействі,де мир і тишина,

Щасливі там люди,блаженна сторона.

Їх Бог благословляє,

Добро їм посилає

І з ними вік живе.

Всі виходять на сцену,кланяються.

Презентація культурологічного позаурочного проекту »І все мені сниться ота благодать…» (до  ювілею Т.Г.Шевченка).

Мета: розвивати творче мислення;формувати культуру мовлення,спілкування,вміння і навики науково- дослідницької діяльності;поглибити знаня про життєвий і творчий шлях Т.Г.Шевченка;виховувати любов і повагу до української мови, культури,традицій.

Вчитель.Людство знає багато поетів.Одні так і залишилися невідомими,інші час від часу,подібно далеким зорям, спалахують на горизонті,але ніколи постійно не світять.Треті,як великі світила,завжди сяють на небосхилі. І тільки одиницям пощастило стати сонцем.Таким сонцем для українського народу став Тарас Шевченко.

                                                                                        Василь Фащук

Про Тараса Григоровича написано стільки,що здавалося б,нічого нового не скажеш.Він—унікально талановитий поет ,геній української творчості,художник, мислитель,пророк,борець,символ  України,

духовний батько,володар людських душ,мрій ,совість і честь поколінь,титан правди,світоч і геній людства.. Але  Тарас Шевченко був і людиною з чуйною ,вразливою,ніжною душею,яка кохала і була коханою,яка пізнала радість і печаль в особистому житті.

Сьогодні ми розкриємо вам  ту сторінку з особистого життя поета,про яку згадують рідко:кого і як кохала ця  велика людина. Запрошуємо послухати історію мрій,надій,сподівань і розчарувань Т.Г.Шевченка.

Ведучий.Доля не дала Тарасу Шевченку  сімейного щастя,родинного тепла,взаємної любові.Не було в поета навіть хатинки—останньої надії .Він мріяв про люблячу дружину,діток,про садочок біля власної хати над Дніпром, та не так розпорядилося життя..За свій не дуже довгий вік Кобзар закохувався багато разів.Любили й Шевченка,але завжди щось ставало на перешкоді одруженню і  сімейному щастю...Так і не судилося йому стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.

Ведуча.Першим сильним щирим  почуттям Тараса  було його дитяче кохання до сусідської дівчинки,товаришки Оксани Коваленко,якої Шевченко не забував ніколиі. Саме з нею пов’язані пригоди і спогади про дитячі роки.Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя перетворились у щире полум’я,що не покидало Шевченкове серце до останніх днів ..Вона стала Беатріче  нашого поета.Їй присвятив він  ряд віршів.Імя Оксани фігурує у нього в низці творів,змінюючись часом на Маряну або на іншу безіменну дівчину.

Інсценівка

Оповідач. Поруч із садибою  Шевченків—двір Ковалів.Там живе Тарасова подруга Оксана.Матері їхні замолоду дружили,і діти росли у великій приязні.Оксана—єдина дівчинка серед Тарасових друзів,крім сестричок Яринки і Марійки.В неї було гарне обличчя,карі очі,як дві зорі на небі.Довгі коси завжди заплетені.Сорочка майже нічим не різнилася від хлопчачої,але на рукаві маленькі полики вишиті квіточками,і сама була, як квіточка.Говорила ніжно і сміялась дзвінко,як струмочок.

    Часто  мати жартувала з Тарасом ,похвалялась Оксану за невістку взяти,а Ковалиха не перечила;Тоді Оксана була зовсім маленькою й не такою,як тепер.Очі зірками світяться нині.А заговорить—кожне слово западає в душу.Голос—пісня солов’їна...

         (Тарас сидить,схиливши голову, над папером.Малює)

         (Оксана підкралася ззаду і закрила долонями хлопцеві очі).

--Ку-ку!Хто я?

--Оксана!Оксана!

          (Дівчина опустила руки і сміється)

--Що ти малюєш?Яка дівчина гарна!(Сідає поруч)

--Ти краща!

--Не жартуй!

--Не жартую!Ти справді краща.Наймиліша для мене...

           (Тарас дальше малює,а дівчина ,схиливши голову на       плече,дивиться і дивується)

--І як воно в тебе добре виходить!?

--Навчуся малювати і тоді тебе,Оксаночко,намалюю по-справжньому.

--Ти й зараз малюєш по-справжньому.

--Е,ні!Ще рука не слухає і не вміє виводити красу,яку око бачить.

(Діти співають і танцюють.                                                                                               

 Сходять зі сцени)

Читець.  Вірш”Ми вкупочці колись росли”

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили,що колись

Одружимо їх.Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись.

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені,старому,

Здавалось темним і німим,

Таким,як я тепер,старим...............

“Чи жива ота Оксаночка?”-питаю

у брата тихо я.”Яка?”

“Ота маленька,кучерява,

що з нами бавилась колись.

Чого ж ти ,брате,зажуривсь?”

“Я не журюсь.Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась,правда через год,

Та що з того.З байстрям вернулась.

Острижена.Було,вночі

Сидить під тином,мов зозуля,

Та кукає;або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає,де поділась,

Занапастилась,одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля!І не вбога,

Та талану Господь не дав...”

А,може, й дав,та хтось украв,

І одурив святого Бога.

Ведучий.У 1829 році доля їх розлучила..  Пан Павло Енгельгардт ,у якого служив малий Шевченко козачком, ереїжджає у Вільно,а потім до Петербурга.З собою він забирає і  п’ятнадцятирічного Тараса.Коли поет   у 1843 році приїздив до Кирилівки, то дізнався від брата ,що Оксана  вийшла заміж за кріпака з сусіднього села.. Мала двох дочок. Та нещасливою була її доля. Жінка   божеволіє  і  помирає ще молодою. Це завжди лежатиме  тяга- рем  на серці Шевченка.        

Оксана Коваленко

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу снувала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрознені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді,смілій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну,збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну    розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди.

“Хай страждає,-кажуть,-треба так”.

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть ,в покару,у вогні

І мене знеславлену пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я-Оксана,вічна твоя рана,

Журна вишня у твоїх роях,

Я –твоя надія і омана,

Іскра не роздмухана твоя.

Ведуча. Боляче переживав Шевченко нещасливу першу любов. В Петербурзі в 1841 році присвятив коханій поему”Маряна-черниця”.

Читець . Уривок з поеми”Маряна-черниця”.

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба,котить полем

Перекотиполе.

Так і доля:того лама,того нагинає;

Мене котить,а де спинить,

І сама не знає—

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся,навіки засну.

Коли нема щастя,нема талану,

Нема й кого кинуть,ніхто не згадає,

Не скаже хтось насміх:”Нехай спочиває;

Тільки його й долі,що рано заснув”.

Чи правда,Оксано?Чужа чорноброва!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині,бувало,щасливий,

Як побачить диво—твою красоту.

Кого ти без мови,без слова навчила

Очима,душею,серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась,плакала,журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш,Оксано!Оксано!

А я й досі плачу,і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Маряну,

На тебе дивлюся,за тебе молюсь.

Згадай же ,Оксано,чужа,чорнобрива,

І сестру Маряну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись щаслива

І,хоч так як жарти,колишнє згадай.

Ведучий.Самотність,важка доля,спогади про перше щире кохання юного Тараса звучать у віршах “Не молилася за мене”,”Не кидай матері”,”Мені 13-й минало”.

Читець. Вірш”Не молилася за мене”.

А я так мало,небагато

Благав у Бога.Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку;щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий,на яри

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись,думати,гадать:

Коли- то їх понасипали?

Кого там люди поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную,днедавну,

Про лицаря того гетьмана,

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б,поки не смеркає,

Поки мир Божий не засне,

Поки з вечерньою зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились,помолились

І,розмовляючи,пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Ведуча. 1830 рік.  Перебуваючи у Варшаві, пан Енгельгардт віддає свого козачка Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі.Саме тоді 16-тирічний   хлопець познайомився з молоденькою швачкою Ядвігою Гусиковською,полькою за національністю.Це було друге вже юнацьке кохання поета,овіяне чарівністю та романтикою.”Мила Дуня чорнобрива”,як називав її Шевченко,теж полюбила кріпака.Про своє почуття  Тарас не раз згадував у “Щоденнику”;  розповідав про нього  приятелеві  художнику Івану Сошенкові.

    Та любов і тут  не обійшлась без жертв:дівчина,що була полькою,поставила перед Тарасом вимогу,щоб він в імя щирих сердечних взаємин відмовився від”хлопської”мови” на користь польської.Ці лекції,як можна припустити,ішли досить успішно,бо пізніше Шевченко,як відомо, вільно володів польською мовою.  Але це щастя,  що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло,як привид,і принесло Тарасові багато важких переживань. Енгельгардт  виїжджає з Польщі,забираючи з собою  всю свою челядь,до якої належав і Тарас.

Ведучий.1843 рік. Навчаючись в Академії мистецтв в Петербурзі, будучи вже вільним, прославленим автором”Кобзаря” і відомим портретистом ,їде Шевченко  в рідну Україну. Йому29 років..І саме в цей час переживає він своє велике  справжнє кохання..

Ведуча.Двадцятирічна Ганна Іванівна Закревська—дружина українського поміщика.Тарас познайомився з нею у червні 1843-го року в селі Мойсівці і покохав “Ганну вродливу”(так Шевченко називав її в листі до друга).Теплі і щирі спогади про цю жінку поет проніс через усе життя,присвячуючи їй твори та намалювавши її портрет.

Читець.Вірш”Якби зустрілися ми знову”.

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б ,чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого.І не пізнала б.

А може, б потім нагадала,

Сказавши:”Снилося дурній”.

А я зрадів би,моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив,нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би,заридав!

І помоливсь,що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Ведучий. Згодом  зявляється вірш”Г.З.”, адресований конкретній особі , а саме—Ганні Закревській.

Читець . Вірш”Г.З.”

Немає гірше,як в неволі

Про волю згадувать.А я

Про тебе,воленько моя,

Оце нагадую.Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так,як тепер на чужині,

Та ще й в неволі.Доле!Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися...

І ти ,моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману,слухняная

Рожевая зоре!

І ти,моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,і передо мною

Ніби море заступають

Широкії села.

З вишневими садочками

І люди веселі.

І ті люди,і село те,

Де колись,мов брата,

Привітали мене.Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому,по-старому,

Од світу до світу?

А ви,мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,і досі в старої

Танцюєте?А ти,доле!

А ти,мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо-пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі?Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучий?Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе,доле,

Діточки-дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може,й мене ненароком

Діточки згадають.

Може,яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися,моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив..

Та й більше нічого.

А я,доленько,в неволі

Помолюся Богу.

Ведуча. Цій жінці присвячено також поему”Слєпая”.Твір має форму ліричного роздуму ,пов’язаного з почуттям поета до Ганни.Турботою про душевний спокій коханої жінки пройняті роздуми ліричного героя,вони розкривають усю глибину,чистоту й щирість його почуттів.Уявні картини зустрічі з коханою поєднуються з просвітленими спогадами поета про минуле.М.В.Лисенко поклав цю поему на музику .Твори,присвячені Ганні Закревській,належать до кращих зразків інтимної лірики .Шевченка.Та  Тарас Григорович  покохав одружену...Чи міг на щось сподіватись?Звичайно,ні.Це кохання стало великим стражданням і болем його життя,бо саме тепер вперше  зявилося бажання мати свою родину,свій дім,дружину,тихий і надійний захисток.

Того ж 1843 року Шевченко гостює в м.Яготині  у князя Рєпніна,де і знайомиться з його дочкою тридцятипятирічною Варварою Миколаївною, яка в житті і творчості поета залишила глибокий слід і яку називав поет згодом своїм добрим ангелом-хоронителем.  

Ведуча. З усіх жінок,які зустрілися Тарасові Григоровичу на життєвому шляху,Варвара Рєпніна була найдуховнішою особистістю.Дворянка,нащадок таких відомих родин,як Волконські,Розумовські,Репніни.Була правнучкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського.

    Народилася в Москві.До 7-ми років жила за кордоном.Її батько був посланником від Росії то в Саксонії,то в Чехії,то у Франції,то в Італії.З дитинства княжна спілкувалася з вельможними особами,а також з представниками царської родини.Імя Варвари Рєпніної було внесено до офіційного списку фрейлін при імператорському дворі.

      Вона дуже добре знала своє  родове  коріння і пишалася українським походженням.Часто відвідувала Батурин—столицю українських гетьманів.Колись тут у церкві вінчались її батьки.а на той час Батурин був власністю Варвариного дятька Андрія Розумовського.

  Ведучий.Романтична,піднесена натура,своєрідний символ “моральної непогрішимості”...Миловидна,енергійна, розумна, освічена,багата,добра,люб’язна,співчутлива жінка ,,яка сенс свого життя вбачала в любові до людей. Досконало володіла кількома мовами, зналася на живописі,музиці,мала літературний хист. Ще в молоді роки почала друкуватися під псевдонімом Лізверська.Її статті вирізнялися жвавістю ї змістовністю,були популярні серед  молоді.

З першої зустрічі вона закохалася у Тараса Шевченка і готова була віддати поетові своє життя,розділити страждання і горе.Як романтично і піднесено описує княжна їхню першу зустріч в Яготині.З літнього дощу,з грози зявився він перед Варварою,наче Провидіння.

Рєпніна(пише свого листа, сидячи за столом ).Шевченко здався мені простим і невибагливим.Він відразу став у нас своєю людиною...Раз ввечері він пропонує  прочитати нам свою поему “Слєпая.”Коли б я могла передати вам усе,що я пережила під час цього  слухання!Моє обличчя було все мокре від сліз, і це --щастя.. Коли закінчилось читання,нічого не сказала;вам відомо,що при всій моїй балакучості хвилювання відбирає в мене мову..Яка мяка,чаруюча манера читати!Це була захоплююча музика...

Шевченко зайняв місце в моєму серці. Я часто думала про нього,я бажала йому добра і хотіла зробити йому добро.Я розмовляла з ним ще кілька разів і щораз більше виявлявся мій потяг до нього,він відповідав мені деколи теплим почуттям,але пристрасним—ніколи.

Під час однієї зустрічі Тарас Григорович  ,дивлячись на мене, сказав:”Тихий ангел прилетів.”На моє запитання,чи вміє він розмовляти з ангелами,схопився з місця,побіг по чорнильницю,взяв  аркуш паперу,що лежав на столі,і став писати,потім простягнув мені цей папір,кажучи,що це присвята до одного твору,який він вручить мені пізніше.Там був написаний вірш на 13 рядків і підпис:”На память про 9-те листопада”.

Ось він.

Читець.Посвята до поеми”Тризна”

”Княжні Варварі Миколаївні Рєпніній.

На память 9-го листопада 1843-го року

Душі з небес благословенній

Дано любить,терпіть,страждать.

І дар приречений, натхнення,

Дано сльозами поливать.

Ви розумієте це слово!..

Для вас я радо відложив

Життя буденного окови,

Священнодіяв я ізнову

І сльози в звуки перелив.

Ваш добрий ангел надлетів,

Овіяв крилами і снами

І тихо зграйними річами

З душею чудо сотворив.

Ведучий. Рєпніна розуміла й оцінила велич талантуТараса Шевченка,вона-чи не одна з перших-назвала його генієм.

Рєпніна.Шевченко був поетом у всім значенні цього слова,він своїми віршами перемагав усіх,він витискав з очей тих,хто його слухав,сльози розчулення та спочування,він настроював душі на високий діапазон своєї захоплюючої ліри,він поривав за собою старих і молодих,холодних і палких.Читаючи свої дивовижні твори,він робився чаруючим,його музикальний голос переливав у серце слухачів усі глибокі почування,що тоді панували над ним.Він був наділений більше,ніж талантом,йому був даний геній,і його чула і добра душа  настроювала його сопілку на високе і святе.

Ведуча.Кохання було без взаємності.Поет мав княжну лише за друга.Вони залишилися просто товаришами.

Рєпніна.Нарешті настав день і час  його відїзду.Я зі сльозами кинулася йому на шию,перехристила чоло,й він вибіг із кімнати.Капніст переконаний,що я кохаю його й що я втратила голову.

Ведучий.Шевченко подарував Варварі її портрет,який виконав власноруч, 2 автопортрети,присвятив їй поему”Тризна”,а свої почуття відтворив у поезії”Ми заспівали, розійшлись”.

Читець .Вірш”Ми заспівали,розійшлись”.

Ми заспівали,розійшлись,

Без сльоз і без розмови,

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А,може,й те...та де?Якими?

І заспіваємо яку?

Не тут і,певне,не такими!

І заспіваєм не таку!

І тут невесело співали,

Бо й тут невесело було,

Та все-таки якось жилось.

Принаймні вкупі сумували,

Згадавши той веселий край,

і Дніпр той дужий,крутогорий,

І молодеє теє горе!..

І молодий той грішний рай!

Ведуча.Варвара Рєпніна довго листувалася з Тарасом Григоровичем(збереглося 8 листів Шевченка і 16 Рєпніної).Його імя супроводжуватиме цю незвичайну жінку до  останніх днів її  життя. Серед спадщини Варвари є і автобіографічна повість, де в образі головного героя можна впізнати самого Кобзаря. Цей твір вона називала точною історією свого серця.

Ведучий.Залишивши Яготин,Шевченко весь час відчував на собі турботу княжни. Вона допомагала розповсюджувати естампи “Живописной Украини”,клопоталася про призначення його вчителем малювання в Київському університеті. На засланні з нетерпінням чекав її листів:”Скажіть їй,як побачите,або напишіть,нехай до мене напише хоть одну стрічечку;її прекрасная добрая душа частенько навідує мене в неволі.” Рєпніна  неодноразово турбувалася про полегшення покарання, а після  смерті Кобзаря піклувалася про могилу  ,передавала кошти на  пам’ятник.

Ведуча.Після  звільнення із заслання     почуття самотності ще більше заполонило душу нашого Кобзаря,і він остаточно наважується одружитися.Зупинившись по дорозі до Петербурга в Нижньому Новгороді на п’ять місяців,він закохується в молоденьку драматичну  актрису Катерину Піунову,”дуже любу дівчину” і освідчується їй,незважаючи на 28 років різниці у віці. ..Шевченкові було 43. Поет пише до дівчини листа,у якому признається.

Тарас Шевченко.” Я вас кохаю і кажу се відверто,без всяких вигуків і захвату.Ви надто розумні,щоб вимагати від мене палкого освідчення в коханні,а я занадто кохаю і шаную вас,щоб дотримуватись банальностей,повсюдно узвичаєних.Стати вашим мужем було б для мене незвичайним щастям ,і відмовитися від цього заміру було б важко.Але,коли вже судилося інакше,коли на моє безталання я не до вподоби вам,то ,звісно,я покорюся долі.але ні в якому разі почуття мої та повага до вас не переміняться.І якщо ви не можете чи не хочете стати моєю дружиною,то лишіть мені хоча б єдину втіху—залишатися вашим другом і заслужити вашу приязнь і пошану.” 

Піунова.Це було в1857 році.В одній із звичайних вистав,у якій я була зайнята,в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною..Цей незнайомий був великий український поет--Т.Г.Шевченко.Я,як і інші актори,була представлена йому.Він усміхнувся і сказав:”А вами я завжди милуюсь,коли бачу  на сцені.”Під гримом я почервоніла до вух.Ми всі знали,що Тарас Григорович живе в Новгороді, знали про його повернення із заслання,але познайомитись і поговорити з ним ніхто з нас не мріяв. Прийшовши додому,я довго думала про нього. Тарас Григорович познайомився з моїми батьками. Незабаром до Нижнього Новгорода приїхав знаменитий актор Михайло Семенович Щепкін.Тарас Григорович знайомить мене з ним  і клопочеться про моє працевлаштування у Харківський театр,допомагає вивчити українську мову ,пише статті про мій бенефіс. Одного разу Тарас Григорович навідався до нас додому і попросив у батьків моєї руки:”Віддайте за мене Катрусю”. Я вся горіла,думки мої плутались.Як впіймане звірятко я дивилась то на Тараса Григоровича,то на своїх батьків і не знала,що мені робити.Мені хотілося кинутися до нього,обняти його дорогу,геніальну голову,але грізні очі моєї матері показували мені на двері,і я кинулася з кімнати(виходить).

Ведучий. Шевченку відмовлено, більше не запрошували в дім,а сама дівчина уникала його.Вона,мабуть,не бачила щастя у подружньому житті з чоловіком,хоч не таким старим,але знищеним тяжкою неволею..,а ,можливо,була ще занадто молода,щоб оцінити велич того,хто до неї сватався.

У своїх спогадах Катерина Піунова згодом напише

Піунова  .”Тоді,п’ятнадцятирічна дівчина,я,звичайно,не могла оцінити цю велику людину,але зате все життя гордилась і горджусь тим,що звернула на себе його увагу...”

Ведуча.Хвилинна любов пригадала,мабуть,поетові його Оксану,товаришку молодих літ,Дусю Гусиковську у Варшаві,може,й княжну Варвару,свого ангела-опікуна,і до його  розчарувань додалося ще одне.    І знову біль.Тарас Григорович писатиме:”Тяжка клята самотність.Вона мене зі світу зжене.”

Читець . Вірш”Якби з ким сісти хліба зїсти”.

Якби з ким сісти хліба зїсти,

Промовить слово,то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба!Нема з ким.Світ широкий,

Людей чимало на землі..

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або...Ні.Треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині.Пшениця,жито

На добрім сіялись лану.

А люди так собі пожнуть

І скажуть:”Десь його убито,

Сердешного на чужині...”

О горе,горенько мені!

Ведуча. В Петербурзі поет почував себе дуже недобре і думками своїми линув над Дніпро.З листів видно,як він піклувався,щоб збудувати хату,оженитися й решту віку прожити життям сімейним.Але ж нічого в житті не приходило Шевченкові легко.Доля була йому не матірю,а мачухою. Було гарне місце під хату на прдаж неподалік від Дніпра,а поет хотів мешкати над самою рікою,щоб “було видно,було чути,як реве ревучий”.По довгих пошуках він просить своїх родичів,щоб на вислані ним гроші вони купили йому ділянку землі над самісіньким Дніпром.біля Канева,де б можна було збудувати хатину.і спокійно жити.Сам собі намалював  план будівлі ,щоб була йому до вподоби.

Ведучий . Я тілько хаточку в тім раї

Благав ,і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

Ведуча .У 1859 році Шевченко втретє приїжджає на Україну з Петербурга.,гостює в родича Варфоломія Шевченка в м.Корсуні.Поету—45 років.Знайомиться з бідною красунею,кріпачкою Харитиною Довгополенко .Знову закохується .Брат Варфоломій не уявляв собі,як це можна такому поетові одружитися з простою кріпачкою , вона ж” не розумітиме його письменницького діла”.Він написав про це Тарасові Григоровичу листа,на що отримав відповідь.

Шевченко.Твоя праця добра,спасибі тобі!Ти тільки забув ось що:я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу,так як же я можу поєднать себе ..з панською кровю?!Та й що та паночка робитиме у моїй мужицькій хаті?  Харитина мені дуже сподобалася.Нехай вона добре подумає,чи піде за мене.Навчи ж її і врозуми,що вона безталанною зо мною не буде. Ти напиши мені хоч півслова про Харитю. Я повинен одружитися,а то проклята нудьга зжене мене з світа.

Ведучий.Але Харитина не дала згоди, навіть в обмін на викуп з неволі,казала,що”ще хоче погуляти”.Не хотіла віддаватися за пана і з однієї неволі йти,як казала,в другу. Їй більше подобався молодий сільський писар.

Ведуча.Мрії про сімю не полишали поета ні на мить.Нещасливе кохання поглибило самотність Шевченка. Змучений переслідуваннями,гіркими переживаннями і думами,поет так сподівався мати хоч який-небудь затишок.

Читець.                                                                

І досі сниться:під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка.Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться:вийшла з хати

Веселая,сміючись,мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе.А дід сидить.

І усміхається,і стиха

Промовить нишком:”Де ж те лихо?

Печалі тії,вороги?”

І нищечком старий читає,

Перехрестившись,Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне.День погас,

І все почило.Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Ведучий. Сум і відчай минають,зявляється нова надія.Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських  молоду малоосвічену дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову і знову довірливо закохується.Шевченку –46 років.Їй присвячує вірші”Ликері”та “Л.”

Читець . Вірш”Ликері”.

Моя ти любо! Усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную,мій друже,

подай мені.То перейти

і Бог поможе нам калюжу,

поможе й лихо донести,

і поховать лихе дебеле

в хатині тихій і веселій.

Ведучий. Ликера полонила душу поета,він боготворив дівчину,присвятив їй вірші.Звільнив від кріпацтва, купив їй одяг,взуття,гостинці,найняв учителя, на їхнє весілля замовив український одяг,намалював її портрет .

Ведуча.Шевченкові знайомі не дивилися прихильно на оте поетове сватання.Особливо жінки казали,що “не до пари”.Але недаром поет говорив про себе:

Голос Тараса”...Коли мені чого заманулося,хоча б і самого незвичайного,то мусить так бути .На цьому пункті я дуже схожий зі своїми впертими земляками.Письменники наші--  взагалі люди статечні-- називають це силою волі,а його просто можна назвати впертістю,--це і краще ,і виразніше”.

Ведучий. Як недавно Варфоломій не міг вибити поетові з голови Харитини,так тепер знайомі не могли його відвести від Ликери.Він був великим прибічником сімейного життя,любив дуже дітей,і серце його,толочене долею,тужило,мов негодована дитина, шукало стежки до свого раю на землі.

Ведуча.Оженитися,замешкати у своїй хаті над Дніпром,працювати для народу—це була його мрія,і він за жодну ціну не хотів цієї мрії залишити.Ликера здавалася йому вечірньою зорею на його бурхливому небі.Хоч день був хмарний,так,може,вечір тихий вона йому принесе.

Читець . Вірш”Л.”

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!..і ти!..

Ні,я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся.І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся,наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотній.

Ведучий. Ликера відмовляється виходити заміж..У серці поета зостався біль,який, хто зна,чи не наблизив його кінця.Це була остання спроба Тараса Григоровича одружитися.

Ведуча. Ликера  вийшла заміж за перукаря Яковлєва,безпробудного пияка,після смерті якого перебралася жити до Канева і до кінця днів плакала над Шевченковою могилою.Вона зрозуміла, кого не змогла оцінити і кого втратила.У музеї Тараса Шевченка зберігається вишитий нею рушник з півнями.Ликера колись принесла його на могилу Кобзаря.Кажуть,поет хотів,аби на їх весіллі неодмінно був рушник з півнями.

Ведучий. Не дано,мабуть, особистого щастя тим,хто покликаний служити людству.В Тараса Шевченка було ніжне, добре,мяке серце,що так зболілося за людським теплом.Він дуже переживав самотність,відсутність друга життя,невдачі з одруженням.Доля була до нього жорстокою і невблаганною.Хоча поет приховував біль свого серця від усіх.

Читець. Вірш”Минули літа молодії”

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись.Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один,поки надія

Одурить дурня.осміє...

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни—святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю,

Не прийде випустить..Сиди

І нічогісінько не жди!..

Ведуча.Доля не дала сімейного щастя,родинного затишку  великому Кобзареві.Але це не завадило йому стати володарем людських душ і мрій,совістю і честю поколінь,титаном правди,світочем і генієм людства.

Пройдуть роки,пройдуть століття,а до Чернечої гори,що в Каневі,не заросте буряном стежка,по якій йтимуть люди і будуть нести любов і щиру подяку за той великий талант поета і художника,за велику любов до свого народу,його землі,за пророчі слова великого генія української творчості.

Читець.Вірш”Кобзареві”.

Низький уклін тобі,наш батьку славний,

І тій землі,що світові дала

Немеркнучого полум’я незламний

І творчий дух—палкого Кобзаря.

Ти з нами був завжди у нашім серці,

Жив і ділив ти долю день при дні,

Що у років страшних кривавім герці

Нам випала,і шквали руйнівні.

Нас не здолати вщент,не погубити,

Хоч рани кровоточать і тепер.

Вставали ми і набирались сили

Бо поклик до життя в нас ще не вмер.

І ти нас вів,був нам дороговказом,

Не дав забути,хто ми,звідкіля.

В святкові дні і в будні разом з нами

Твій біль і слово,і Твоє імя.

Життя твоє—дорога у безсмертя,

Тяжка спокута не своїх гріхів.

Не проміняв ти правду на безчестя,

Карався,мучився,але не тлів—

Горів ясним вогнем,як сонця промінь,

Щоб люд твій не збудився у пітьмі.

І біль людський давив тебе,мов камінь,

Як бачив вгорі постаті німі.

І не твоя вина,що маєм нині

Ми покручів і совісті,і душ,

Ні,ще не згасло світло у родині,

Що ти нам дав.І кажем:кроком руш!

За нашу волю і за мову рідну,

Під іменем твоїм ведемо бій.

За україну—матінку свобідну,--

Знов сходить сонце на землі твоїй.

За люд увесь боліло твоє серце,

Ми вірними лишаємось тобі.

Народів всіх цінуємо братерство,

Хто не заносить зверхності шаблі.

І ось ти ,як живий ,тут перед нами.

Насправді ти ніколи не вмирав,

Ти довго йшов між бурями,громами,

І дочекались:світлий день настав.

Віднині тут цвістимуть завжди квіти,

І стежка буряном не заросте.

І душі наші будуть пломеніти,

Ти—наша правда й совісті лице.